Мамонтова Е.В.

Одеський національний політехнічний університет

ДЕЯКІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ТЕХНОЛОГІЙ ПАРТІЙНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ У СВІТЛІ ПОЛІТИЧНОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ

Сучасний політичний момент у житті нашої країни позначений цілою низкою факторів, серед яких чільне місце посідає політична реформа. Відтепер спрямованість діяльності апарату управління на усіх рівнях влади, державна стратегія подолання системних кризових явищ, що переживає українське суспільство, напряму залежатимуть від готовності ведучих колективних акторів вітчизняної політичної сцени взяти на себе усю повноту відповідальності за долю країни.

Слід відзначити, що оновлений Закон України про вибори народних депутатів та його наслідки, що ми спостерігаємо по закінченні парламентських виборів 2006 року, викликає неоднозначні оцінки як експертів, так і та громадськості. Однак безперечно, що формування парламенту на пропорційній основі, в ситуації, коли центр прийняття політичних рішень та відповідальності за їхню реалізацію переноситься у парламент, саме партії перетворюються на ключові суб’єкти державної політики.

Враховуючи те, що сьогодні всі події, які відбуваються у просторі української політики, підкорені результатам парламентських виборів 2006 року, бо відтепер процес реалізації влади у державі буде перш за все визначатися партійним чинником, вивчення досвіду виборчих кампаній набуває особливої актуальності. Нові правила політичної гри диктують необхідність переосмислення та оновлення технологічних підходів до участі у політичних змаганнях.

У відповідальний для країни момент системних змін, коли різко зростає роль політичних партій як носіїв влади та суб’єктів політичного управління, українському політикуму варто прислухатись до голосів західних експертів. Так, Б. Брюс стверджує: “У непрезидентській системі партії значать більше, ніж лідери, не залежно від того, що преса постійно говорить про особистості. Популярний, шанований лідер на чолі непопулярної партії, скоріш за все програє” [1, c.66].

Хід передвиборчої кампанії 2006 року підтвердив, що для України традиційно характерним є домінування у побудові політичного простору моментів персоніфікації та візуалізації.

Стисло зупинимося на кожному х них.

Момент персоніфікації проявляється у ототожненні політичного угруповання з ім’ям конкретного політика. Слід відзначити, що дана технологія тривалий час була запорукою від примусу до лотерейного голосування.. Якщо у 2002 році за місця в Верховній Раді конкурували “Виборчий блок Віктора Ющенка “Наша Україна” та “Виборчий блок Юлії Тимошенко ”, (поява імен лідерів у назві блоків виступала гарантією від маніпулювання), то у 2006 році тенденція персоніфікації значно посилилася. За голоси пересічного українця змагалися політичні блоки, ідентифікаційними маркерами яких виступили прізвища відомих політиків – Вітренко, Литвина, Костенка, Плюща, Кармазина, Марчука. Але, як показали фінішні результати виборчого марафону, такий прийом може собі дозволити лише дуже популярний політик.

Другий момент, момент візуалізації, здійснюється у відпрацюванні символічних ідей організації у межах візуального каналу комунікації [2, c. 261]. Слід зауважити, що популярність використання даного каналу з метою впливу на масову аудиторію зумовлена універсальним характером візуального типу інформації, яка потребує мінімуму зусиль для розуміння.

Однак аж до виборів 2006 року такий потужний потенціал візуальної символізації практично не використовувався у політичній сфері. Виключенням можна вважати красний колір, який традиційно асоціюється з комуністичною ідеологією. Приголомшливий ефект технологій візуального дискурсу, який продемонстрували президентські вибори 2004 року в Україні, надав багату поживу для роздумів вітчизняним практикам та теоретикам від політики.

Як бачимо, до 2006 року у переважній більшості випадків український громадянин ідентифікував політичну силу виключно на вербальному чи персональному полі. Позбавляючи себе можливості використати корпоративні візуальні символи (емблеми, кольори, об’єкти), які дозволяють інтегрувати політиків та їхній електорат у єдине ціле, українські партії змушені були змагатися у вербальному просторі, де головними символічним капіталом стають самі назви партій та передвиборчих об’єднань, або, як зараз прийнято висловлюватися - політичні бренди.

Отже, вибори 2006 року по праву можна вважати рубіжним етапом на шляху структурування символічного простору української політики. Використання символічного капіталу, закрема його візуальної та вербальної компоненти, сьогодні складає один з перспективних напрямків розвитку інноваційних технологій партійного менеджменту.

ЛІТЕРАТУРА

1. Bruce B. Images of power. Haw the image-makers shape our leaders. – London, 1992;

2. Почепцов Г. Имиджелогия: теория и практика. – Киев: СП «АДЕФ - Украина», 1998.